форма доказів

ДОВЕДЕННЯ, доказ - логічна форма встановлення істинності тієї чи іншої думки на основі знань, істинність яких безсумнівна. В Д. розрізняють тезу - судження, істинність якого треба довести; аргументи - судження, за допомогою яких доводять істинність тези; демонстрацію - спосіб логічного виведення тези з аргументів. Д. поділяють на прямі й непрямі. В прямих Д. аргументи безпосередньо підтверджують істинність тези; в непрямих Д. істинність тези встановлюють доведенням помилковості супротивного твердження - антитези. Типовим різновидом цього Д. є "доведення від супротивного". Коли в Д. метою є доказ істинності тези, то це Д. є захистом; коли ж доводиться хибність чи сумнівність думки, то таке Д. є спростуванням. Теза, аргументи і демонстрація підлягають певним правилам (див. правила доведення). При порушенні правил у ході Д. виникають логічні помилки. Д. нерозривно пов'язане з практикою як основою пізнання і критерієм істини. Структура Д. склалася внаслідок відображення у мисленні певних сторін і відношень між предметами та багаторазового повторення цих відношень у практичній діяльності людини. Сучасна логіка формалізує процеси Д., надаючи їм чіткої і послідовної форми.

1. n

1) сорочка (чоловіча)

2) спідня сорочка

3) гімнастерка; формена сорочка

4) блузка

2. v

надівати сорочку (гімнастерку)

* * *

1) сорочка; нижня сорочка; майка; сорочка нічна

2) гімнастерка; формена сорочка

3) англійська блузка

Тома Аквінський (Аквінат) (бл. 1225 (27), побл. Неаполя - 1274) - середньовічний філософ, теолог, систематизатор схоластики на основі християнського аристотелізму, монах-домініканець (од 1244 р.), у 1567 р. визнаний "п'ятим учителем церкви". Сформулював п'ять доказів існування Бога. Поперше, Бог - це непорушний рушій, бо, згідно з аргументомАристотеля, рух передбачає непорушного першорушія; подруге, ланцюг причин та наслідків не може йти у нескінченність, отже, необхідно припустити існування першої причини - Бога; по-третє, мусить існувати остаточне джерело будь-якої необхідності, бо випадкове припускає існування необхідного; по-четверте, всі предмети розрізнюються якісно і за мірою досконалості, тому повинно існувати щось, що б було найвищою мірою реальності та досконалості; по-п'яте, ми бачимо, що навіть неживі речі служать певній меті, і ту мету має визначати якась істота, що існує поза тими речами, бо тільки живе може мати внутрішню мету. Все кінечне створене з нічого, причому Бог вибрав кращий з можливих світів. Душа людини як інтелектуальна субстанція нематеріальна і незнищенна; ангели не мають тіл, а в людині душа поєднана з тілом. Душа - форма тіла, згідно з Аристотелем. Т. А. повторює не тільки визначення Аристотеля (душа є ентелехією), а й поділ функцій душі, одначе при цьому розумові приписуються всі душевні функції - пізнавальна, рослинна та відчуваюча. Вся душа цілком присутня в кожній частині тіла Д. уші тварин, на відміну від людських, не безсмертні. В тлумаченні процесу пізнання Т.А. прямує за Аристотелем, відмовившись від уявлення про природжене знання; в етиці він також прямує за Аристотелем, зокрема, у визначенні та розподілі доброчесностей. До чотирьох кардинальних доброчесностей древніх додає три теологічні: віру, надію та любов. Зло ненавмисне не є сутністю, його породжує причина випадкова й сама по собі добра. Божественне Провидіння не виключає зла, випадковості, свободи волі, таланту або удачі. Свободу волі Т. А. розуміє у сенсі психологічного детермінізму. Вибір залежить від нас, проте в добрі ми не вільні, бо потребуємо благодаті. Оригінальність Т. А. полягає в пристосуванні Аристотеля, майже не змінюючи його, до християнської догми. В той час Т. А. вважали сміливим новатором; навіть після смерті чимало його тверджень було засуджено Паризьким та Оксфордським ун-тами. В історію філософії Т. А. увійшов як видатний систематизатор.

[br]

Осн. тв.: "Про буття і сутність" (1242 - 1243); "Про істину" (1256 - 1259); "Сума проти поган" (1260); "Про Божественні імена" (1261); "Сума теології" (1265 - 1272); "Про вічність світу" (1270).